Моє село - в обрамленні лісів.

Світанки чисті. Роси веселкові.

Духмяний запах сіна, споришів.

Та люди - щирі в праці і любові.

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

 

Село Підманове розташоване в найчарівнішому куточку Волинського Полісся, на південно – західному березі озера Світязь, за 10 кілометрів від районного центру Шацьк, за 40 кілометрів від найближчої залізничної станції Любомль.

Впритул до села з трьох сторін підступає столітній ліс, луки, болота - Кривичів, Мутвиця, Береза, вкриті влітку пахучим різнотрав'ям. Щороку відома цілителька Наталя Земна збирає тут лікарські рослини – адже саме тут, далеко від запилених автострад, вони чисті, без радіоактивного бруду - щоб лікувати цілющими зборами людей.

У селі Підманове налічується 134 двори. Населення 480 чоловік. До села належать хутори – Гірка, Гушево та пансіонат «Шацькі озера».

Назва села Підманове з'явилась на карті України в середині 50-х років. До цього села з такою назвою не було навіть на карті Шацького району. Адже всі старожили, які зараз проживають в Підманове, до 30-х років проживали в селі Світязь і переселились на хутори в околицях Світязя під час комасації – земельної реформи Пілсудського. Суть цієї реформи зводилась до надання селянам землі одним клаптем, замість невеликих клаптиків в різних місцях. Кожний господар, якщо він хотів, мав право отримати земельний наділ в одному куску, рівноцінно тій землі якою він володів у різних місцях. Так само рівноцінно наділявся йому сінокіс, що знаходився поряд з його землею. Декому діставались земельні ділянки разом з лісом. Правом отримати землю на околицях Світязі скористалось багато селян. Після проведення комасації, яка закінчилась в 1936 – 1937рр. на східній та південно - західній околиці Світязя з'явились хутори: Гірка, Гушево, Пройда, Верхи, Малопольський, Підманево. Назви деяких хуторів можна пояснити природними особливостями тих місць.

Хутір Гірка розкинувся на довгій піщаній гряді неподалік озера Світязь, Верхи знаходився між болотами Кривичів та Береза на невисокому підвищенні. Пройду , найменший із хуторів, можна було пройти з кінця в кінець за якихось 5 хвилин. Назва хутора Гушево, який розкинувся на самому березі озера, пішла, мабуть, від слова «гущавина», адже тут ріс густий вільховий ліс. Ніхто із старожилів села не пам'ятає достеменно як пояснити назву хутора Підманове. Денисовець Олександра Ларіонівна, 1918 року народження пригадує, що колись тут жив дуже заможний чоловік. Для обробітку землі наймав людей. Розплачувався з ними продуктами. Та при розрахунку з ніколи не дотримувався усної угоди, платив набагато менше, обманював. Мабуть від слова «обман», «обманювати» і пішла назва хутора Підманево. Назва так припала до душі жителям навколишніх хуторів, що в середині 50-х років 19 ст. аналогічну назву отримало і село, яке утворилося після ліквідації хуторів.

Хутір Гушево знаходився на південно – західному березі озера Світязь. Проживало тут 25 сімей. Хати на хуторі були розкидані на значній відстані одна від одної. Здебільшого вони були перевезені із села ( так в ті часи називали село Світязь). Маленькі, приземкуваті, під соломою, з маленькими вікнами, з «прибоком» ( прибудова до хати з глухої сторони для зберігання картоплі, буряків, зерна). Підлоги в будинку не було – земляна долівка, яку щосуботи жінки мазали жовтою глиною з коров'ячим послідом. Лише Федон Пилиповець – багатий чоловік, спромігся побудувати на хуторі хату на 3 кімнати з дерев'яною підлогою, що на той час було великою розкішшю. Сім'ї були великі, в одній кімнаті спали всі члени сім'ї – хто на печі, хто на лавах, хто на примостах ( невелике, дерев'яне підвищення біля вікна, де зберігали картоплю), а хто і на долівці. Грунти в урочищі Гушево були бідні, піщані, великих врожаїв хуторяни не чекали. Виручало озеро, деякі хати стояли прямо на березі. Риби в озері було багато. За свідченням Єви Іванівни Сацюк, 1932 року народження, дрібну рибу згодовували поросятам, більшу сушили, солили. В 1953 році за тиждень до її весілля, батько спіймав на гак сома, приблизно на 5 пудів. Цілий тиждень, прив'язаний до стовпа велетенський сом перебував в воді, звичайно, про знахідку знало обмежене коло осіб, зате на весіллі дармового м'яса вистачило і на рибний холодець, і на смаженину. Пам'ятає жінка і неврожайні роки, коли запасів зерна не вистачало до нового врожаю. Щоб нагодувати дітей хлібом – жали недозріле жито, сушили його на печі, молотили, мололи в жорнах і пекли хліб. Смак і колір того хліба Єва Сацюк запам'ятала на все життя – глевкий, приземистий, зелений, як трава, з гіркуватим присмаком. Улюбленою стравою хуторян був борщ з кислих буряків з сушеними окунями, плотвою, щучиною та печеною картоплею. Довгими зимовими вечорами хутірські чоловіки лагодили і плели верші, жаки для літньої риболовлі. Із Світязя до хутора вела ґрунтова дорога, «шлєх», як звали її селяни, однак користувались нею рідко – надто важка була для змучених важкою працею коней. Їхали в село (Світязь) стежкою понад озером.

Всі хуторяни важко працювали. Вирощували багато конопель, жито, гречку, просо, городину. Кожний господар, навіть небагатий, мав коня, а то і два, корову, свині, птицю. Та лише в декого з селян були окремі господарські приміщення, в решти хлів був на другій половині хати, а свиней утримували в збитих із жердин маленьких будах, накритих і обкладених соломою. З конопель жінки робили прядиво, а пізньою осінню пряли, ткали і шили сорочки, плаття.

Хутір Верхи заселили в 1934 році. Переселилось сюди із Світязя більше 30 сімей. Після наділу землі в одному куску, люди ще певний час жили в «селі», лише худобу тримали на хуторі. Згодом заможніші господарі почали будуватись. Землі в урочищі родючі, то ж і жили тут заможніше. Хутір знаходився на значній відстані від села ( 5-6 км. ), тому навідувались сюди нечасто – в постерунок, за гасом в магазин, та в церкву - заодно відвідуючи родичів. Навколо хутора ліс. Жителька села Підманове Сахарук Єва Адамівна, 1936 року народження, пригадує, що її батько мав 12 га землі, пасіку, ліс. Сім'я не бідувала, їжі було вдосталь, а мед ще й продавали. Глава сім'ї, по вуличному його прозвали Ядамиця, і сам не знав перепочинку в роботі, і дітей заставляв тяжко працювати. Найбільша хата на хуторі, вкрита бляхою, з 3 кімнат була в Цвида Власа ( Синюти по вуличному). В цій хаті знаходилось лісництво, Лісничий – поляк Кракевич (в 1944 році убитий «бульбашами» разом з дружиною та 3 дітьми, поховані на кладовищі в Світязь).

Хутір Пройда розкинувся на східній околиці Світязя, всього за 1 кілометр від кутка Липова. Від села до хутора вела дорога, яку через весняне і осіннє бездоріжжя назвали люди «Лазами». На хуторі проживало близько 20 сімей – Лиси, Г'аранзії, Сакурики. Жили тут дуже бідно, грунти піщані, неродючі, великих врожаїв годі й сподіватись. Жита ледве вистачало до весни – влітку виручав ліс, до якого рукою подати. Хатки потопали в зелені столітнього лісу.

Понад болотом Мутвицею ­­­­­­­­­­­­розкинулись хутори Підманове та Малопольський, де знаходилось близько 25 хат. З усіх хуторів стежки і дороги вели сюди. Вечорами на Підманеві збиралась молодь на вечорниці: дівчата вишивали, пряли, а хлопці обговорювали хутірські новини, жартували з дівчатами. Невелика хатина дзвеніла сміхом, усім вистачало місця, а найкращі ласощі – варена в мундирах картопля.

До 1939 року польська школа знаходилась в селі Світязь. Небагато хутірських дітей мали початкову освіту: за навчання треба було платити, та й відстань до 6 – 7 кілометрів для дітей взимку виявилась непосильною. Та головна причина – з 3 -4 років діти мали роботу: з ранньої весни до пізньої осені пасли худобу, гусей, збирали ягоди і гриби, допомагали дорослим заготовляти сіно.

В вересні 1939 року територія Західної України визволена Червоною Армією від влади панської Польщі.

На хуторах в 1940 році почали створювати колгосп. З осель і господарських будівель розкуркулених хазяїв будували колгоспні споруди. Терещука Петра

( по вуличному Рудудейка) з сім'єю розкуркулили за те, що мав хату під бляхою, та служив полякам, був старостою. В його хаті відкрили першу на хуторах школу українською мовою навчання. Запровадження суспільної власності на засоби виробництва були основною передумовою становлення нового соціалістичного життя. Комуністи розгорнули велику пропагандистську роботу по ознайомленню хуторян з досвідом соціалістичної перебудови сільського господарства в Радянській Україні, навіть возили декого на екскурсію на Київщину, щоб переконати їх у необхідності переходу від дрібнотоварного селянського господарства до заможного колгоспного ( спогади колишньої колгоспниці Назарук Варвари Лазарівни, яка була учасником екскурсії) . Дуже важко давався хуторянам вступ до колгоспу. Власна земля була вистражданою мозолями і потом. Думка про здачу її в колгосп рвала серце хуторян, лише найбідніші з них охоче ставали колгоспниками. Тиск з боку органів радянської влади змушував записуватись в колгосп. І тільки найбільш затяті вперто зволікали з вступом і продовжували працювати на своїй ниві. З 1940 року в одній із хат відкрився дитячий садок. Виховательками були дівчата – колгоспниці: Назарук Варвара Лазарівна, Прасюк Надія Марківна.В дитсадку дітей годували, правда, за свідченням Назарук В.Л. колгоспна комора була порожньою і голова часто просто тікав з контори, щоб не зустрічатись з завідуючою дитсадком.

22 червня 1941 року на світанку на хуторах почули страшний гуркіт - до державного кордону з хутора Верхи півтора кілометра. А вже 23 червня в село (Світязь) прийшли німці, де стали на постій. На хуторах німці появлялись рідко, боялись партизан, тому їх поява змушувала людей ховатись в лісі, на болоті. Колгоспні поля, засіяні житом, просом, гречкою, картоплею після приходу німців, стали нічиїми. Осінню люди намагалися зібрати покинутий урожай. Під час війни земля знову стала належати колишнім хазяям. Воєнні роки принесли для хутірських багато лиха: німці, «бульбаші», червоні партизани вимагали сала, м'яса, яєць, молока, одягу а вразі відмови людей жорстоко карали. Хлопців та дівчат вивозили в Німеччину для роботи на рейх – на військовому заводі біля Магдебурга працювали Денисовець Федора Адамівна, Дибалюк Павло. Денисовець Варвара Іванівна, Балюк Панасія працювали на бауера в селі.

В липні 1944 року війська 1-го білоруського фронту здійснюючи Ковельсько - Люблінську операцію визволили Світязь та навколишні хутори. Відразу після визволення постало завдання – відбудувати зруйноване війною господарство. Та на хуторах залишились старі, жінки, діти. Чоловіків і хлопців 1910 – 1924 року народження мобілізували до армії. Вони брали участь у визволенні від фашистів Польщі, Чехословаччини, Німеччини. Чимало їх поклали свої голови у чужих краях: Ханзерук Адам О., Порва Хома С., Омельчук Софрон Д., Борух Степан Г. у Польщі, Красуцький Микола А. у Німеччині, Носуліч Онуфрій І. у Угорщині. А більше 20 хуторян пропали безвісти у вирі війни, і рідні навіть не знають де їхні могили.

Зразу по війні в 1945 р. для хутірських дітей відкрили школу на хуторі Верхи. В ній навчались діти з усіх навколишніх хуторів. Навчали дітей 2 вчительки: Оверко Марія І., Прасюк Олександра Г.. У Світязі почала працювати школа – семирічка, навчання в ній оплачувалось батьками.

В 1946 році на хуторах відновлено роботу колгоспу імені Черняхівського. Спеціалізувався колгосп на розведенні великої рогатої худоби – корів, овець, коней. Вирощували картоплю, жито. гречку, просо, льон. Найбільше уваги вимагав коксагиз – потребував найкращої землі та ретельного обробітку. Ішов на потреби промисловості - вироблення каучуку. Всі роботи в колгоспі виконувались вручну, перші машини з'явились лише в 50-х роках. Працювали в колгоспі за трудодні, на які нараховувались копійки. Відновлено роботу дитячого садка.

У роки 5-ої п'ятирічки Комуністична партія Радянського Союзу прийняла рішення – переселити людей з хуторів, навіть не питаючи їх згоди. Місцем для переселення хуторів Верхи, Підманове, Пройда, Гірка, Гушево, Мало польський обрано відгалуження дороги Шацьк - Пульмо , яке називали Підвовчинською дорогою, що вела на хутір Верхи. Та тодішній голова Світязької сільської ради Сіжук Григорій, який проживав на хуторі Підманево, не хотів перевозити свою ще добротну хату на нове місце. Якимось чином він зумів обманути районне начальство (а, можливо, із його згоди ) і хуторяни почали перевозити свої будинки не у визначене місце, а на хутір Підманево і територію, прилеглу до нього. Головну вулицю нового села відвели прямо від будинку Сіжука Г.

Переселення з хуторів проходило дуже болісно. По добрій волі ніхто з хутірських людей не переселявся. В колгоспі, навіть, було створено бригаду, яка займалась цим питанням. Головний у бригаді – Сіжук Василь. Хто не хотів сам розбирати хату – силою здирали солом'яні стріхи, у кого в сім'ї не було дорослих чоловіків – перевозитись допомагав колгосп. Селянські клуні, дерево забиралось в колгосп. Житель хутора Верхи Сахарук Адам, надіючись ще повернутись сюди, не розібрав печі, а залишив на хуторі, обшивши піч дошками. До цього часу в урочищі Верхи видно місце, де стояла піч, поросле кущами ожини.

Проте владі не вдалося знищити всі хутори. Ослухались наказу переселитись сім'я Ільмана Никанора, Плейтуха Оксентія з хутора Гірка ( їх будинки, вже не жилі, до цього часу стоять на своєму місці), сім'ї Терещуків, Клюки з Пройди. А Цвиди, Хомичі, Ганжали з Гушево до цього часу проживають на хуторі. В 70-х, коли хвиля знищення хуторів призабулась, почалась електрифікація будинків на хуторах. Чимало колишніх хуторян заздрили своїм колишнім сусідам і мріяли повернутись на хутори.

З націоналізованих у селян клунь було збудовано клуб, бібліотеку. З 1957 року в бібліотеці почала працювати молода хуторянка – Сахарук Єва Адамівна.

• закінчення середньої школи у селі Шацьк, заочно навчалась в Ківерцях у культурно - освітньому училищі. При бібліотеці, за ініціативою сільської ради, діяла школа для неписьменних. Бібліотекар вела уроки грамоти, перевіряла зошити і, навіть, здавала їх у с/ раду. В 1962 році бібліотеку закрили, а Єва Адамівна почала працювати завклубом. Книги залишились на місці і молода, сумлінна завклубом на добровільних началах вела і бібліотеку, бо охочих почитати книги та газети вистачало. ЇЇ старання помітило районне начальство і в 1968 році бібліотеку в Підманево знову відкрили. Старанна дівчина спочатку була сількором, а потім стала позаштатним кореспондентом районної газети «Жовтнева перемога». Неодноразово заохочувалась преміями, нагороджувалась цінними подарунками, отримала звання «Бібліотекар відмінної роботи», медаль «За трудову доблесть». На республіканському огляді – конкурсі нестаціонарних форм роботи Омелянівський пункт видачі книг, де працювала Єва Адамівна, зайняв 1 місце в області. З 1976 року бібліотека перейшла в просторе приміщення початкової школи, яка закрилась через відкриття пришкільного інтернату в середній школі села Світязь. Голова сільської ради Дакало Я.М. пропонував переобладнати приміщення школи під клуб. Третій секретар райкому партії Гонтаренко Меланія Карпівна на прохання бібліотекаря Єви Адамівни посприяла в відкритті в приміщенні колишньої школі бібліотеки. Кілька комісій з райкому та обкому партії схвалили це рішення – зберегти приміщення школи. В 1988 році робота початкової школи за клопотанням батьківської громади була відновлена.

60 - ті роки для мешканців Підманево запам'яталися початком будівництва в урочищі Гушево туристичної бази, філіалу Львівського фізико – математичного інституту та піонерського табору «Супутник». Вчорашні колгоспники оволодівали робітничими спеціальностями. З введенням в дію 1 і 2 корпусу турбази знайшлась робота і для підманевських жінок. А молодь здобувала робітничі спеціальності в навчальних закладах Луцька, Любомля, Ковеля. Будинки Ханзерука Іллі, Монича Олександра ,які стояли на березі озера Світязь і мішали будівництву турбази, знесли в обмін на нове житло.

Село Підманево наприкінці 80 – х років розбудувалось. Стару, розбиту дорогу до села покрили асфальтом. Збудували тваринницький комплекс на 400 голів. Молодь не виїжджала в села, адже робота знаходилась для кожного. В 1988 році в селі відновлено роботу початкової школи, а через 6 років на вимогу батьків і дев'ятирічку.

Великі можливості має село для розвитку зеленого туризму. За 50 метрів від головної вулиці столітній сосновий ліс, повен щедрих дарів природи. Повітря настояне на лісовому різнотрав'ї, приправлене терпким сосново – чорничним ароматом. До перлини волинського Полісся – озера Світязь – рукою подати. Берег озера з боку Підманево чистий, піщаний, поряд сосновий ліс, наметове містечко «Незабудка», пансіонат «Шацькі озера». До послуг відпочиваючих заповзятливі селяни пропонують парне молоко, смачні пончики, гриби, ягоди та іншу смакоту. А риба: лящі, вугри, плотва, карасі, окуні - в'ялені, копчені, сушені – на різний смак.

Для любителів екстриму в Підманеві в кінному клубі за помірну плату вам запропонують коня, сідло та інструктора. Якщо сісти в сідло лячно, до послуг відпочиваючих розкішний тарантас. кучер і красень кінь. Верхова їзда допомагає лікувати дитячий церебральний параліч, хворі діти можуть проходити в кінному клубі курс реабілітації. Маленькі діти охоче покатаються на екзотичних кониках – поні.

Незіпсовані напливом туристів, селяни Підманове не перебудовують сараї і хліви в «готелі» для відпочиваючих, а пропонують звичайний селянський побут, нехитрі сільські страви, турботу і щирість за дуже помірну плату.